з початку до кінця

1) (крайній пункт, межа; завершення) end; termination, close; ( мета) aim, purpose

2) ( відстань) distance, journey, way

3) мор. rope's end, tag

4)

1) beginning; commencement; inception; ( дій) start, outset, go-off, throw-off

2) ( джерело) origin, source

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

en\ \ overall carburizing time

en\ \ overall nitriding time

I УНІВЕРСУМ ( від лат. universum - єдина цільність) - світоглядна категорія, що виражає всеохопне буття в його єдності, повноті, самодостатності. Ознака всеохопності полягає в тому, що У. не зводиться тільки до наявно-матеріального буття, а вміщує усі можливі явища, тобто існуюче і актуально, і потенційно. У. - це повнота всього сущого, що розкривається в аспектах дійсного, можливого та вірогідного буття. В такому розумінні категорія У. почала розроблятися од часів Ренесансу(Бруно, Кузанський), коли була введена ідея безмежного розмаїття існуючого, множинності світів. Оскільки реалізація безконечних потенцій існуючого потребує вічності, то вона була ідентифікована Кузанським з "можливістю-буттям", що не має ні початку, ні кінця. Як потенційна максимальність У. постає через множину світів. Але актуально він репрезентується для людини в нашому світі, тобто у Всесвіті, що породив соціальну форму руху матерії. Отже, У. охоплює як стихійно-матеріальне, так і можливість продовження історії природи у формах олюдненої реальності. У. не є метасвітом (хоча й інтегрує риси багатьох систем буття), не виступає і як ансамбль світів. Це проекція усіх можливих світів на наш світ відповідно до його здатності репрезентувати універсальні закони буття. Тим самим У. поєднує максимальну потенційність (множину можливих світів) з максимумом існування (реальністю споглядального Всесвіту) В. ідповідно його єдність виявляється цілісністю та єдністю нашого світу, через який і розкриваються інші, можливі системи буття.

[br]

II див. всесвіт

1) (показник, свідчення) sign, indication, token, evidence; prognostication; ( хвороби) symptom

2) (риса, властивість) feature, characteristic

en\ \ mechanical theories of friction

en\ \ thermoelastic martensite

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

КІНІКИ (кінічна школа) - найвпливовіша (не рахуючи Академії) з сократичних шкіл, що виникла на початку IV ст. до н. е. Школа отримала назву кінічної або від грецьк. слова "пес", або від назви гімнасію "Кіносарг", де навчав Антисфен - засновник школи та учень Сократа. Інші представники кінічної школи - Кратет, Метрокл, Меланіпп, Біон, Керкид, Діон Хрисостомтаін. Найвидатніша постать і уособлення кінізму - Діоген Синопський. Як ідейна течія кінізм проіснував до кінця античного світу, що засвідчує на поч. V ст, н. е. Августин. К. відкидали значення теоретичної думки, визнаючи лише практичну філософію, яка задовольняє потреби людського життя. Зайве порушувати питання про сутність речей. Усе слід сприймати таким, яким воно є у безпосередній даності досвіду. Це означає знати речі у їх власному змісті, без того, що додає абстрактне мислення і людське встановлення. Головний принцип кінічного вчення - жити у відповідності до вимог природи, нехтуючи вимогами соціальності як хибними та ілюзорними. Всі життєві зусилля спрямовуються максимою "ні в чому не мати потреби". Звідси випливає відмова від цінностей і принад, що володіють людиною у суспільстві, а також ідеал самовладання, силою якого людина підпорядковує власне прагнення до насолоди. Найперше благо людини - це свобода, яка досягається через "слідування природі", вимоги якої засвідчує неупереджений розум. Зразком для наслідування в кінізмі став Геракл, антигероєм - Александр Македонський. К. створили перше філософське обґрунтування "практики спрощення", тобто відмови від культурних надбань в ім'я позакультурних (висхідних, природних) засад життя. Унаочненням кінічної позиції стала поведінка представників школи, передусім Діогена, відомого асоціальним способом життя і багатьма вчинками, в яких безкомпромісно і відважно відкидалися всі культурні умовності. Через це ще в античності існувала суперечка, як слід розуміти кінізм: як філософську позицію чи просто як особливий спосіб життя? Кінічне вчення справило значний вплив на формування християнської етики, зокрема на Тертуліана.

Нічик, Валерія Михайлівна (1928, с. Антонівка Чернігівської обл.) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завідувала від. історії філософії України, створила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці укр. філософської медієвістики. Лауреат премії НАЙУ ім. Д. Чижевського. Коло наукових інтересів охоплює галузь історії укр. філософії; розвиток духовної культури України XVI - XVIII ст., пов'язаної з діяльністю братських шкіл, ідеологією реформаційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Н. - автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів укр. авторів з польськ. і церковнослов'ян. мов.

[br]

Осн. тв.: "Феофан Прокопович" (1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII - початку XVIII ст." (1978); "Гуманістичні і реформаційні ідеї в Україні", успівавт. (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

ОКУЛЬТИЗМ ( від лат. occultus - прихований, таємний) - загальна назва містичних вчень, що визнають існування прихованих сил у людині та Космосі, які недосяжні безпосередньому досвідові, але відкриваються "посвяченим" - тим, хто пройшов певні етапи підготовки та ініціацію (таїнство посвячення). О. теоретично є близьким до пантеїзму, який розглядає світ як духовну єдність із безперервною взаємодією її складових. Бере початок з архаїчних синкретичних вірувань, був елементом багатьох стародавніх релігій. Вперше виокремлюється в самостійну сферу за доби пізньої Античності: на початку н. е. в Александрії виникли герметичні науки (алхімія, астрологія, герметична математика), назва яких походить від імені легендарного Гермеса Трисмегіста (злиття образів грецьк. бога Гермеса та єгипетськ. Тота). Тоді ж написаний чи не найперший трактат О. - "Смарагдоваскрижаль", де подано уявлення про всеохопні зв'язки між елементами Всесвіту (планетами, металами, рослинами та частинами тіла людини). Людина розглядається як мікрокосм, що відтворює структуру макрокосму (звідси - окультне вчення про аналогію). Найвищого розвитку теорія О. досягає у творі Агриппи Неттесхеймського (1486 - 1535) "Окультна філософія" (1533). За доби Відродження О. сприяє подоланню умоглядної схоластики, формує умови для розвитку експериментального природознавства (Кардано, Телезіо, Парацельс та ін.). Пізніше зв'язок з О. простежується у працях Кампанелли, Бекона, Фладда, Блаватської, Штайнера. В XX ст. поширюється "комерційний" О. - спіритизм, астрологія, окультна медицина, мантика. О. має неабияке значення для розвитку новітніх духовних (релігійних) течій кінця XX ст.; нині існують спроби поєднати відроджені окультні концепції з науковими гіпотезами (зокрема в парапсихології, фізиці).

СУФІЗМ - містична течія в ісламі, що виникла у VIII ст. в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть С. - любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з С. (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія - "таарік" - шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат - перший етап містичного шляху, тарікат - другий, то хакікат (істина) - третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (араб. - шейх, мюрид, перс. - пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок - "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про С., мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "С.". На думку одних вчених, слово походить від араб, "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А. Кримський вважав, що слово походить від араб, "суф" - вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв - хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, - символ, що виражає передачу духовної влади. С. як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058 - 1111) отримав певне визнання. Газалі - викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань В. ін висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з С., ідеї С. стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами С., такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI - XII ст. складається школа суфійської літератури - сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї С. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII - XV ст.) - Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. С. стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур - араб., перськ., турецьк., урду. С. вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та ін.). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам С. та взаємозв'язку С. і перськ. класичної поезії - "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903 - 1917). С. сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX ст. - у творчості М. Ікбаля (Пакистан), С. Сепехрі(Іран). Головна настанова С. - аскетизм і духовне очищення - спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.